— Ларисо, може, ти могла б зробити фрикадельки? Мені не вистачає твоїх…
Вона підняла погляд від чашки й подивилася йому прямо в очі. Вона не посміхнулася. Вона не зітхнула. Вона просто спокійно, але твердо сказала:
— Запитай свою маму, чи не посмажить вона тобі фрикадельки, зрештою, ти ж дав їй гроші на санаторій. Можливо, у неї там навіть є сковорода, хто знає?
Діма стояв з піднятою рукою, ніби її слова вдарили його по обличчю. Він намагався посміхнутися, пожартувати, але Ларі залишалася серйозною. Серйознішою, ніж будь-коли.
— Ларі, давай… Не сердься. Вона моя мама… У неї не було грошей, вона була в поганому стані…
— А як справи, Дімо? Як справи у мене? Що, як кожна копійка, яку ми заробляємо, кудись зникне, а наші мрії залишаться нездійсненими? Ти все ще думаєш «можливо, колись»?
— Ти просто не міг їй відмовити. Вона моя мама…
— А моя мама — це теж моя мама. Але знаєш, різниця в тому, що мій чоловік не дзвонить мені щоранку, щоб нагадати про мою провину.
З іншого боку, твій клієнт бере тебе за руку частіше, ніж колектор. І знаєш що? Мені набридло бути другим вибором у своїй родині. Бо ось ким я стала, Дімо. Тимчасовим рішенням.
Вона встала з-за столу й почала прибирати порожні чашки. Її рухи були спокійними й механічними. Діма мовчки спостерігав за нею, як хлопчик, якого спіймали з рукою в банці з варенням.
«І… ти справді надіслав мамі всі гроші?»
«Так. Триста дванадцять тисяч. Вона сказала, що хоче поїхати на море. Тож я заплатив за її квиток. Проживання включено. Вона теж на це заслуговує, чи не так?»
«Але… як же ми?»
«Ми? Ми подбаємо про решту, як завжди. А може, цього разу ти дізнаєшся, що таке залишитися з порожніми руками, бо хтось інший «потрібніший».
Запанувала тиша. Тільки старий холодильник тихо гудів на задньому плані. Діма повільно сів на стілець і заховав голову в руках.
«Я ніколи не думав, що тобі буде так боляче…»
«Ти теж ніколи не хотів про це думати». Тобі було легше заплющити очі та сказати: «О, Ларі заспокоїться, вона розуміє».
Але знаєш що? Я більше не можу заспокоїтися. Я втомився бути розуміючим.
Після довгої паузи Діма встав і підійшов до неї. Його голос став м’якшим.
«Пробач мені… Я помилився. Я не хочу тебе втрачати. Я не хочу зруйнувати те, що у нас є…»
Ларі подивилася на нього не з гнівом, а з втомою.
«Тоді доведи мені це. Не квітами. Не словами. Ділами. Наступного разу, коли твоя мама зателефонує і попросить грошей, май сміливість сказати «ні». Або хоча б «не зараз».
«Ти маєш рацію…»
«І ще одне. Починаючи з сьогоднішнього дня, ми будемо обговорювати наші фінанси разом. Більше жодних односторонніх рішень. Ми команда. Або ми ніщо».
Діма кивнув. Він знав, що якщо він знову її підведе, Ларі більше не чекатиме. Вона кохала його, але сама лише любов не замінить поваги та рівноваги.
Наступного дня Діма продав свій дорогий велосипед, який два роки простояв без використання в підсобному приміщенні. На зароблені гроші він купив Ларисі нову електроплиту та блендер.
Він повернувся додому з пакетами для покупок і короткою запискою:
«За наші мрії. Ти цього заслуговуєш».
Лариса подивилася на нього і вперше за довгий час посміхнулася.
«Бачу, ти починаєш розуміти…»
«Ти все ще хочеш поїхати у відпустку?»
«Якщо після розстрочки щось залишиться, то так. Але знаєш… найкращі канікули починаються зі спокою вдома».
І того вечора не було фрикадельок. Зате були печена картопля, сміх і плани, написані на куточку старого блокнота.
Вперше за довгий час Діма не чекав дзвінка матері. Він вимкнув телефон. Він тримав дружину за руку. І мовчав. Але це мовчання було іншим. Воно було сповнене обіцянок.
