«Зіграєш на піаніно — я подарую тобі цей ресторан, а якщо ні, викину звідси без копійки», — сказав власник, намагаючись принизити кухарку; але як тільки дівчина підійшла до піаніно, сталося щось несподіване… 😱😲
Анна несла тацю з гарячим м’ясом, коли чиясь рука різко схопила її за зап’ястя.
— Стій.
Вона здригнулася. Це був Марк — господар ресторану, людина, яку тут боялися навіть офіціанти з десятирічним стажем.
— Ти що там сказала про піаніно? — примружився він.
Ганна не одразу зрозуміла, про що йдеться.
— Я… я просто сказала, що рояль не налаштований.
Марк усміхнувся, повернув її обличчям до зали. За столами сиділо чоловік сорок — бізнесмени, їхні дружини.
— Чули? — голосно сказав він. — Наша кухарка у нас ще й музикант.
Хтось засміявся.
— Ти, мабуть, у консерваторії навчалася? — із глузуванням спитав Марк.
Ганна мовчала.
— Ну? Навчалася чи ні?
— Ні, — тихо відповіла вона.
У залі стало трохи тихіше.
— Ось це сюрприз, — простяг Марк і ляснув у долоні. — Еммо, підійди.
До нього вийшла його дочка. Ідеальна зачіска, сукня дорожча за річну зарплату Анни, холодний погляд. Усі знали її історію: вона навчалася у найкращих викладачів, у дорогих академіях, давала концерти за кордоном. Марк неодноразово розповідав, що вона грає «як геній».
Марк обійняв дочку за плечі і глянув на Ганну.
— Дивись. Емма зараз зіграє. Потім зіграєш ти. Якщо ти гратимеш краще — я куплю тобі ресторан. Свій. З твоїм ім’ям.
А якщо ні — ти сьогодні вилітаєш звідси. Без заробітної плати.
Він показав пальцем на рояль.
У залі повисла тиша.
Ганна відчула, як горять вуха. Усі дивилися на неї. Не як на людину, як на розвагу.
Вона повільно витерла руки об фартух і зробила крок до піаніно. А далі сталося щось несподіване 😱😨 Продовження в першому коментарі 👇👇
Емма сіла, поправила сукню та почала грати.
Це було… добре. Чисто. Правильно. Професійно. Гості ввічливо закивали, хтось навіть поплескав.
Марк усміхався, задоволений.
— Отак, — сказав він. — А тепер ти.
Він глянув на Ганну. У залі стало тихо.
Ганна повільно підійшла до піаніно. Села. І з перших нот у залі щось змінилося.
То була не просто музика. Вона грала так, ніби жила у кожній клавіші. Без показних рухів, без театру, але так, що в когось перехопило подих.
Коли вона закінчила, ніхто не плескав кілька секунд.
— Ні… — Марк похитав головою. — Такого не буває. Може, ти знаєш лише цю мелодію. Зіграй інше.
Ганна кивнула головою. Вона почала грати знову. Найскладнішу композицію. Без нот. Не дивлячись нікуди. Тільки з пам’яті.
Тепер уже ніхто не вагався.
Коли остання нота затихла, зал вибухнув оплесками.
Марк дивився на неї так, ніби вперше бачив.
— Де… де ти навчилася цього? — спитав він.
Анна підвелася.
— Мене навчила бабуся, — сказала вона спокійно. — Вона була піаністкою.
У залі знову стало тихо.
Марк повільно видихнув, а потім усміхнувся — уже без глузування.
— Доведеться тримати слово, — сказав він. — Ресторан буде твоїм.
Ганна мовчки кивнула.
